«Мамонтенята», що навели Іскандер. WSJ реконструювала деталі удару по селу Гроза, мешканці якого досі шоковані зрадою односельців
Поділитися:
Вінки та прапор України на могилі Андрія Козиря — мешканця Грози і загиблого військовослужбовця, у день перепоховання якого РФ вдарила по селу Іскандером (Фото:REUTERS/Thomas Peter)
Брати Володимир та Дмитро Мамони, яких Служба безпеки України вважає навідниками на село Гроза, де внаслідок російського удару загинуло 59 людей, під час окупації поводили себе «як власники села». Загиблий військовий Андрій Козир, усю родину якого вбила ракета за наводкою Мамонів, привозив їм подарунки з-за кордону, коли ті були дітьми.
Про це розповідає американська The Wall Street Journal у щемкому репортажі з села Гроза. Журналісти видання провели інтерв’ю з понад десятком жителів Грози, реконструювавши атмосферу та відносини в селі до російського вторгнення і розповідаючи про родини Мамонів та Козирів у період повномасштабної війни з Росією. Зв’язатися з членами родини Мамонів WSJ не вдалося, уточнюють автори публікації.
NV переказує найважливіші фрагменти з цього матеріалу про те, як переплелися долі родини Козирів та Мамонів, навідників російської ракети на село Гроза, яка вбила майже п’яту частину його мешканців у день перепоховання загиблого на війні Андрія Козиря.
Усі пов’язані якщо не кров’ю, то шлюбом: село Гроза до вторгнення Росії
WSJ нагадує, що удар російського Іскандера, який вбив 59 мешканців Грози, був настільки точним за місцем і часом, що вцілілі жителі села не сумнівалися від моменту трагедії: навідником мав бути хтось із місцевих. Інакше звідки б росіяни могли знати про перепоховання Андрія Козиря і чому б обрали ціллю крихітне село, убивши п’яту частину його населення?
«Проте ця ідея здавалася неймовірною», — продовжують репортери WSJ, описуючи камерний довоєнний всесвіт села Гроза. 320 його мешканців підтримували тісні зв’язки упродовж поколінь. Селяни випасали тварин на землях одне одного, допомагали сусідам ремонтувати дахи та разом збирали кошти, коли хтось потребував дорогого лікування. «Чимало з них були пов’язані якщо не кров’ю, то шлюбом. На цвинтарі одна й та сама жменька прізвищ з’являлася на надгробках знову і знову», — йдеться в репортажі.
До великого вторгнення РФ навіть розбіжності у поглядах щодо того, чи варто Україні на своєму шляху схилятися до Росії чи до країн Заходу, не шкодили загальній дружній атмосфері у Грозі, стверджують автори статті. Селяни розмовляли здебільшого на суржику, типовому для громад на північному сході України в 60 км від російського кордону.
«У кожного була своя думка щодо політики. За вечерею її могли обговорювати, іноді голосно, але це ніколи не було проблемою», — розповідає 62-річна мешканка села Людмила Плетінка.
Однак після ракетного удару по Грозі мешканців мучило питанням, хто ж з односельців міг принести сюди смерть і руйнування такого масштабу.
«Важко уявити, як хтось може бути здатний на такий жахливий вчинок, — каже 41-річна жителька Грози Наталя Березанець. — Це жахлива зрада».
Батьківська хата в Грозі, еміграція і повернення для захисту України: історія Андрія Козиря
Андрій Козир оселився у Грозі наприкінці 1990-х років, розповідає WSJ. Після смерті батьків Козиря вони з дружиною Аліною переїхали в їхній будинок і народили двох дітей. Козир був різноробочим і самотужки відремонтував одноповерховий цементний будинок, пофарбувавши фасад у персиковий колір і оздобив його цеглою ззовні.
Цей дім і досі розташований на головній дорозі села, яка веде до кафе, універсаму, дитячого майданчика та ставка. По грунтових дорогах навколо бродять кури та гуси.
Як і чимало інших українських чоловіків, згодом Козир почав їздити на заробітки за кордон. Він працював на будівництві в Росії, однак після вторгнення Москви в Україну у 2014 році перебрався в Польщу.
Навіть працюючи у Польщі, Андрій Козир регулярно повертався в Грозу з подарунками для односельців. WSJ описує епізод, як одного разу, вже працюючи на будівництві за кордоном, він привіз самокат та іграшковий пістолет братам Мамонам, тоді ще дітям, та коньяк для батьків хлопців. Саме ці «хлопці» через кілька десятиліть наведуть російську ракету на Грозу, знищивши всю родину Козиря під час його перепоховання.
Крім того, у свої приїзди в Україну Козир завжди «знаходив час, щоб допомогти всім», розповідає 71-річний житель Грози Микола Фоменко. «Його дружина іноді дратувалася, тому що сусіди завжди питали, коли він повернеться, якщо їм було потрібно щось відремонтувати», — каже Фоменко.
Згодом Андрій Козир перевіз у Польщу і дітей, і дружину. Його син Денис Козир спочатку вступив в університет у Куп’янську і навіть жив в одному гуртожитку з Дмитром Мамоном, одним із трьох братів. Коли ж Денису у 2017 році виповнилося 18 років, він переїхав у Варшаву до батька. У 2019 році, досягши повноліття, у Польщу переїхала і донька Козиря Ліза — приїхала до батька в гості, знайшла роботу в кафе і залишилася там працювати. Зрештою до родини приєдналася і дружина Андрія Аліна, яка останньою виїхала з Грози.
«Вони жили таким життям, про яке ми в Грозі не могли навіть мріяти. Сучасне життя в мегаполісі», — розповідає 39-річна Ольга Донцова, мешканка села і подруга Аліни Козир, яка майже щодня розмовляла з нею телефоном попри відстань.
Однак, як пише WSJ, Козирі все ще вважали Україну домом і сподівалися повернутися в Грозу на пенсію.
Тим часом за їхнім будинком доглядали батьки Аліни, Микола та Ніна Гриб. Вони були близькі з родиною Мамонів. Микола Гриб разом із головою сім’ї, Сергієм Мамоном, тримав невелику ферму: чоловіки продавали селянам телят «з великою знижкою», йдеться у репортажі. А Наталя Мамон, дружина Сергія, працювала в сільському кафе, куди місцеві приходили попліткувати. «Вони з Ніною Гриб іноді робили закупи в сусідньому містечку Шевченкове чи готували разом, поки їхні чоловіки були в полі», — пишуть автори публікації.
Коли у лютому 2022 року Росія почалося повномасштабне вторгнення, родина Козирів перебувала в Польщі. Андрій Козир і його син Денис негайно вирішили повернутися в Україну і піти в армію.
Мешканка Грози Ольга Донцова в розмові з WSJ пригадала, як їй подзвонила збентежена дружина Козиря, яка сподівалася за допомогою подруги вмовити чоловіків не їхати в України. «Хлопці йдуть на війну, у них взагалі немає військового досвіду», — навела її слова Донцова. Аліна повернула камеру свого смартфону, щоб показати сина та чоловіка з упакованими сумками.
«Ольго, ми їдемо», — наполіг Козир в тій розмові з односельчанкою.
Донцова згадує, як втішала Аліну, коли чоловіки пішли. Вони сподівалися, що Андрія Козиря не візьмуть на фронт, оскільки він був старшого віку, мав серйозні проблеми із зором та не міг підняти праву руку вище плеча після травми на будівництві багато років тому.
Однак, як пише WSJ, у хаосі перших днів війни і Андрій, і Денис Козирі швидко опинилися на східному фронті в Україні. Через кілька тижнів Козир-старший отримав поранення в шию. Він помер у лікарні в Дніпрі 29 березня 2022 року і був спочатку похований в цьому місті.
Приводили росіян у домівки українських ветеранів: історія родини Мамонів
Так само детально WSJ розповідає про родину Мамонів, нагадуючи, що старший з трьох братів, Володимир, мав іншу матір, аніж молодші Олександр і Дмитро. У селі згадують як вони грали у футбол на вулиці біля свого будинку, а односельці називали хлопців «мамонтенятами». Старший Володимир жив поміж двома селами — Грозою і сусіднім населеним пунктом, де мешкала його рідна мати.
Згодом усі троє братів стали місцевими поліцейськими. «Ніхто в селі не пригадує, щоб хтось із них сказав щось таке, що натякало б, що одного дня вони підтримають Росію, а не свою країну», — йдеться у репортажі.
25-річний Олександр Муховатий, друг дитинства Дмитра Мамона, розповідає, що вони розмовляли російською, але це не було дивним, бо російськомовною була і частина мешканців села.
Росіяни захопили Грозу в перший день повномасштабної війни. Щонайменше половина мешканців села підтримували Україну, кажуть мешканці, і намагалися взагалі уникати російських солдатів.
Інша половина зайняла проміжну позицію: хоча дехто відкрито вітав росіян, деякі пізніше казали, що лише намагалися вижити в умовах окупації.
Атмосфера в селі напружувалася: кафе закрилося, в Грозі працював тільки магазин. «Люди перестали навіть вітатися, — згадує Людмила Плетінка. — Ми всі намагалися не сказати зайвого».
Саме Мамони стали тією сім’єю, чиї зв’язки з росіянами були найбільш очевидним. Батьки-Мамони дозволили російським окупантам зупинитися в їхньому домі, тоді як всі троє братів співпрацювали з російськими «поліцаями» в сусідньому селі Шевченкове.
«Вся родина Мамонів поводилася так, ніби вони власники села», — згадує 25-річний Олександр Муховатий.
Старшого з братів, 28-річного Володимира Мамона, від початку окупації росіяни «призначили» т.зв. «начальником» карного розшуку. Росіяни подарували йому білий позашляховик радянської епохи з символом «Z», нашкрябаним на боці автівки. «Він їздив територією [довколишніх сіл], показуючи російським солдатам, де живуть українські ветерани. Мешканці розповіли, як він крав свиней із сусіднього села, а якось взяв чіпси із магазину в Грозі, не заплативши», — наводить приклади WSJ.
Людмила та Василь Плетінки згадують, як у липні 2022 року усі троє братів Мамонів з’явилися до їхнього дому разом із групою російських військових, шукаючи сина подружжя, ветерана Сергія.
«Мене оточили і почали питати, де наш син», — згадує Василь Плетінка. Коли він сказав, що не знає, один із чоловіків наставив пістолет йому в голову. Згодом Сергія схопили та сильно побили, розповіли його батьки.
Проте були й ознаки того, що Мамони діяли вибірково, пише видання. Якось під час окупації Дмитро Мамон відвідав свого вдома свого друга дитинства, Олександра Муховатого. Коли розмова зайшла про війну, 21-річний Дмитро сказав, що вважає «фейками» звіти з Бучі, де росіяни вбили сотні мирних жителів.
«Нам буде добре з Росією. Путін — хороша людина», — наводить Муховатий слова Дмитра Мамона. Житель села згадує, що не втримав емоцій і заявив у відповідь колишньому другові: «Ти що, з глузду з’їхав? Люди, яких ти знав, загинули, захищаючи цю країну».
Дмитро Мамон, ймовірно, приховав від росіян цю суперечку. У домі Муховатого російські військові так і не з’явилися. «Він не сказав їм, що я проукраїнський, — вважає Муховатий. — Інакше у мене були б проблеми».
Коли ж ЗСУ трохи більше року тому звільнили село під час блискавичного наступу на Харківщині, кілька десятків жителів Грози, у тому числі й родина Мамонів, втекли разом із росіянами.
Поминки мали воз’зєднати селян після окупації: підступний удар по Грозі
У звільненому селі кафе залишалося закритим, а поміж односельцями оселилася недовіра одне до одного, пише WSJ.
Так, деякі підозри місцеві мешканці мали щодо Миколи Гриба, батька Аліни Козир, який доглядав за будинком Козирів разом з дружиною. Він підтримував дружні стосунки з Мамонами навіть під час окупації, кажуть кілька мешканців.
Однак після звільнення села саме Микола Гриб був одним з тих, хто наполіг на перепохованні Андрія Козиря в Грозі.
«Окупація розділила людей, — розповідає 58-річна мешканка Грози Інна Трошина. — Окрім вшанування Андрія, ідея поминок полягала в тому, щоб зібрати всіх і примирити тих, хто конфліктував».
Гриб організував оформлення необхідних документів для ексгумації тіла Андрія Козиря з військового кладовища в Дніпрі, його перепоховання в Грозі, та запросив на службу все село.
Заради цього дня з Польщі приїхали Аліна та Ліза Козир, дружина і донька загиблого військового. У перепохованні батька брав участь і його син Денис Козир, який у нещодавно звільнився з армії та одружився з місцевою жителькою. Прийшли навіть ті, хто не знав Андрія Козиря. За словами мешканців, у церемонії не брав участь ніхто з чинних військових.
5 жовтня у результаті російського ракетного удару, який, за інформацією СБУ навели на Грозу брати Мамони, загинула вся родина Козирів, а також Микола та Ніна Гриб, батькаи дружини Андрія Козиря
Олександр Муховатий втратив батьків і бабусю.
«Вони чудово розуміли, що там буде багато людей, яких вони знають особисто, — сказада про злочин братів Мамонів жителька Грози Наталя Березанець. — Тепер вулиці і будинки порожні».
Новий випуск журналу NV вже у продажу
Директор ЦРУ Вільям Бернс написав книжку,
яка, на мою думку, має бути обов’язковою для прочитання тими, хто прагне зрозуміти всі важливі події у світі з кінця ХХ століття, зокрема за кулісами дипломатії, міжнародної політики
Кирило Буданов, начальник ГУР, — про книгу
Невидима сила. Як працює американська дипломатія
Повний текст про улюблені книжки
Буданова читайте в номері,
що можна придбати тут
Новий випуск журналу NV вже у продажу
Путін був змушений вбити одного зі своїх найдовіреніших лейтенантів, Пригожина, на очах у всього світу, щоб показати, що він все ще головний. Це схоже на кінець гангстерського фільму Обличчя зі шрамом, коли Тоні Монтана вбиває свого найкращого друга
Борис Джонсон, британський експрем’єр
Повне інтерв’ю з Джонсоном
читайте в номері,
що можна придбати тут
Новий випуск журналу NV вже у продажу
Європейський Союз з’явився тільки тому, що Захід програв всі війни за свої імперії
Тімоті Снайдер, знаменитий американський історик
Повне інтерв’ю з Снайдером
читайте в номері,
що можна придбати тут
Новий випуск журналу NV вже у продажу
Володимир Зеленський є президентом країни в стані війни понад 600 днів, він неабияк втомився, і я не впевнений, що він настільки жадає влади, що захоче лишитися при владі назавжди
Френсіс Фукуяма, зірковий американський політолог і філософ
Повне інтерв’ю з Фукуямою
читайте в номері,
що можна придбати тут
Редактор: Інна Семенова