«Завтра їду назад у частину». Громадянин Ізраїлю з Одещини — про те, як у 2022-му пішов захищати Україну і втратив на фронті ноги
Поділитися: 
Геннадій Тичина (справа) з побратимом під час лікування (Фото:DR)
Автор: Світлана Угніва
Геннадій Тичина, уродженець України з паспортом Ізраїлю, розповів NV, як захищав свою першу батьківщину і що думає про трагічні події на другій.
Геннадій Тичина з весни минулого року захищає Україну в складі Третього батальйону спецпризначення Іноземного Легіону. Уродженець Одеської області більшу частину життя провів у Ізраїлі, а за місяць після початку великої війни — 24 березня — Тичина повернувся в Україну, щоб її захищати.
В кінці минулого року він отримав серйозні поранення на Луганщині і донині проходив лікування, в ході якого переніс вже понад десять операцій. В інтерв’ю NV воїн поділився думками про те, що відбувається на його другій батьківщині – в Ізраїлі, а також розповів, як воює за Україну.
Давайте почнемо з подій в Ізраїлі. Передусім, чи в безпеці ваші рідні, близькі, які залишаються в там? І що вони вам розповідають?
Так, вони порядку, все нормально. Що розповідають? Звісно, це надзвичайна подія. Ще не було за всю історію такого масштабного теракту. Це вперше. От в США подібне трапилось 11 вересня.
В будь-якому випадку армія оборони Ізраїлю сильніша. Це навіть не обговорюється. Всі були шоковані в якийсь момент, тому що дуже багато смертей без абсолютно ніякого сенсу. Дітей повбивали на фестивалі. Навіть не знаю, що ми відчуваємо, крім злості. Будемо мстити. Нічого нового — воюємо там, воюємо тут.
Ви здогадувалися, що таке може трапитись найближчим часом — подібний теракт?
Всі прекрасно знали, що це може статися в будь-який момент. І військові, і цивільні, і спецслужби. Секретом це не було. Тому, вибачте за вислів, це чистої води про**б.
А, власне, як ви думаєте, чому він стався? І чому ХАМАСу вдалося прорватися через всі кордони, загорожі, і здійснити цей теракт?
Давайте почнемо з того, що, як кажуть, риба гниє з голови. Я зараз маю на увазі політичне керівництво країни останні 10 років. Ось результат. Ну і всі розслабилися трохи. Як би не хотіли, і як би не намагалися, неможливо «будувати Швейцарію» на Близькому Сході. Треба це розуміти. А прем’єр-міністр Ізраїлю десь там літав у хмарах.
Та й людський фактор ще ніхто не скасовував.
Як ви думаєте, як далі будуть розгортатися події?
Зараз ця війна затягнеться на якийсь час, це не вирішиться за 2−3 дні. Знесуть частину Гази, звісно, рівняючи з землею. Бо що іще робити. І все знову повернеться до такого млявого військового конфлікту, який ніколи не закінчується.
Як ви взагалі усі роки, які прожили в Ізраїлі, сприймали ізраїльсько-палестинський конфлікт?
Як буденність. Звична справа. [Для мене] так було завжди. Ми до цього звикли. Тому що коли ми приїхали у 90-му, згодом розпочалася війна в Перській затоці. Я це все прекрасно пам’ятаю. Мені було 13 років. Я ходив до школи з протигазом, були бомбардування, лунали сирени. Для нас в цьому нічого нового немає.
Розкажіть про себе — звідки ви і чим займались раніше до великої війни в Україні?
Народився в Одесі у 1976 році. До 13 років, тобто десь до 1990 року ми жили в Одесі. А потім поїхали в Ізраїль, де я жив до початку повномасштабного вторгнення. Займався усім потроху. Працював водієм вантажівки, потім у мене була невелика будівельна фірма. 24 березня я перетнув молдавсько-український кордон.
Як і коли, в який момент ви вирішили повернутися в Україну, щоб приєднатися до Збройних Сил?
Тієї ж миті, коли стало відомо, що почалося повномасштабне вторгнення. Тієї ж миті я знав, що їду. Якийсь час пішов на те, щоб зібратися. На оборону Києва я вже не встиг.
Спочатку я сів у літак, прилетів у Румунію. Звідти так-сяк добирався до молдовського кордону, до Паланки. І все, звідти вже пішки, потім хтось підвіз. У мене живуть родичі в Біляєвці Одеської області. Приїхав, трохи відпочив, погуляв, поїв сала. І зрештою вирушив до військкомату [зараз — ТЦК]. Вони мені спочатку почали казати, мовляв, ми не знаємо, що з вами робити. Я кажу, ви що, хлопці, з’їхали з глузду? Зрештою, мене відправили у Львівську область на полігон. Так я опинився в Іноземному легіоні. Певний час пішов на навчання, на створення нашої групи.
З ким ви почали нести службу, хто і з яких країн опинився поряд в іноземному легіоні, хто був вашими побратимами?
Абсолютно різні люди, «збірна солянка», можна сказати. Можна навіть глобус розкрутити і тицьнути в будь-яку локацію. І Латинська Америка, США, Канада, Європа, практично всі країни були представлені.
Це просто люди, яких до глибини душі обурила ця божевільна за своєю жорстокістю інтервенція російської армії.
А як ви між собою спілкувалися?
Намагалися, звісно, англійською. Але траплялося і на пальцях. Якось швидко розуміли один одного. Такі обставини знайомства, самі розумієте… І, зрештою, більшість — колишні військові, тому надто довго пояснювати не треба.
Розкажіть про ваш досвід. На яких напрямках ви воювали? І яка у вас була посада, ким ви були у війську?
Щодо посади… Якщо було потрібно, то я сідав за кермо, як стрілок-водій. Якщо вимагали обставини, то був у мінометному розрахунку, або ж біля крупнокаліберного кулемета. Тобто все, що потрібно… Розвідка, іноді розвідка боєм. Напрямок — харківський. Ми були в Куп’янську з самого початку. І в цьому ж напрямку рухаємось далі.
Що для вас особисто виявилось найтяжчим, найскладнішим у цій війні?
Найнеприємніше було однієї миті, коли я зрозумів, що не добіжу до траншеї, яку ми штурмували. Ось тут я розізлився.
А зброї вам вистачало?
В легіоні 100%-ве забезпечення всім необхідним, починаючи від консервів і закінчуючи високотехнологічними військовими різними засобами й пристроями.
З якими частинами РФ довелося зіштовхнутися в боях?
Зіткнення були з найрізноманітнішими частинами. І «мобіки» були, і «вагнери», і якась «спецура», і взагалі щось незрозуміле. Ми у них там забрали купу трофеїв свого часу.
За яких обставин ви отримали поранення? Коли і де це трапилось?
Це було в грудні минулого року. Здається, 19 грудня, бо 20-го я вже прокинувся в госпіталі. Як трапилося? При штурмі посадки розірвалась міна. Через контузію не розумів, куди повзти. Намагався повзти навздогад. Коли почув українську, у мене наче все одразу перестало боліти, і я зрозумів, що зараз мене врятують. Трошки навіть пам’ятаю, як мене несли… Наступний спогад вже в госпіталі, де я перебував до сьогоднішнього дня. Завтра їду назад у Харків, у частину.
Які саме у вас поранення, якщо вам не складно про це говорити?
Ні, абсолютно. По-перше, відірвало дві ноги нижче коліна. Вибило праве око. Обличчя серйозно пошкодило, лопнула барабанна перетинка. Ну і «дрібниці» — контузія, там ще осколкові поранення по тілу.
Як ви себе почуваєте зараз, як проходить відновлення, реабілітація? І чи отримали ви все необхідне для цього?
Що стосується всього необхідного, то отримав навіть більше, ніж було потрібно, я навіть не сподівався. Мені пропонували і в Німеччину, і в Штати поїхати, і в Ізраїль, звісно. Я відмовився. Воював в Україні і лікуватися вирішив теж в Україні. Наразі не пошкодував про це ні на секунду. Ось цей реабілітаційний центр Superhumans, і госпіталь поряд — тут все на високому рівні.
Зараз у мене стоять протези тимчасові. Треба їх трохи «розходити», звикнути. І вже потім мені будуть робити постійні протези.
Ви сказали, що завтра повертаєтесь у військову частину. Чим будете займатися далі?
Ще поки не знаю. Але треба [продовжувати] воювати. Що саме я робитиму найближчим часом — поки не знаю, як накажуть у штабі.
Новий журнал NV вже можна замовити за цим посиланням. У номері: три ексклюзивні інтерв’ю із інтелектуальними зірками Тимоті Снайдером, Енн Епплбаум і Френсісом Фукуямою та одне — із британським експрем’єром Борисом Джонсоном, це чотири погляди на війну, світ, Україну та її майбутнє. Серед матеріалів також — розповідь про найзухваліші операцій ГУР, Топ-50 вітчизняних брендів і Топ-30 світових виробників зброї. Авторські колонки Ярослава Грицака, Стівена Пайфера і Світлани Ройз